Дмитро Тимчук здобувач освіти Чернівецького вищого професійного училища радіоелетроніки пишається своїм героїчним братом та мужньою та незламною мамою. Його розповідь про коробку пам’яті брата пронизана таким болем і водночас такою світлою любов’ю, що неможливо залишитися байдужим. Кожен рядок дихає втратою, але також і тією міцною ниткою братерства, яка ніколи не обірветься.
Коробка, в яку вмістилось все
12 хвилин і розпочався новий відлік часу … без тебе, БРАТЕ!
Вівторок, вечір, на годиннику стрілка добігає до 19:50. Після чотирьох пар в училищі, намагаюсь зосередитися на домашньому завданні, у навушниках лунає улюблений альбом Billie Eilish. На репіті вже всоте 11-та пісня – “Everybody Dies”. Нишпорю в шафі й серед усіх інших книг, намагаюсь знайти підручник з “Історії України” і раптом долинає ніжний спокійний голос “…don’t wanna cry, some days i do, but not about you, it’s just a lot to think about the world i used to, the one i can’t get back, at least not for a while…”. У ту ж мить підіймаю очі, поглядом помічаю картонну коробку, в яку вмістилося те, що ідентифікувало Тебе як солдата 116-тої окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Наважуюсь відкрити…
Мурахами по шкірі проходить холод, і я згадую ту мить, яка майже півтора роки тому докорінно змінила моє життя. Футболка з рядками вірша про незламну Україну, бронік, шолом, навушники та розбитий телефон. Це все що ми отримали… І розпочався новий відлік часу … без тебе, БРАТЕ. Дістаю й оглядаю твої речі, відчуваю аромат твоїх парфумів, що нагадують, як ми передноворічну ніч, їдемо тихим та холодним містом, здається, що в ньому лише ми. Заїхали на автомийку, мимохіть розмовляючи про все на світі, бо ти ж приїхав всього на 3 дні.
Занурившись у спогади, я і не помітив як у моїх руках опинився телефон, Твій телефон… Автоматично підключив до зарядного пристрою, запрацював… Треба зачекати. Розглядаю Твої речі, знову нахлинули спогади: як Ти мене вчив плавати, спілкуватися з дівчатами, насолоджуватись життям… І знаєш, Братику, невідомо куди, поділися усі негативні спогади, тепер я зрозумів, що Ти ТОДІ – вчив мене жити СЬОГОДНІ.
Звук sms повернув мене в реальність. Тремтячою рукою взяв телефон, а там пароль. Пароль, пароль?… і ніби хтось мені шепоче на вухо: «Дімооон, з днем народження!». Я увів свою дату народження, і телефон розблокувався. На розбитому екрані перше, що я побачив це наше спільне фото і час 19:58. Що робити далі? Ти мене завжди вчив, що чужі речі чіпати не можна, але ці речі уже не чиї… я почав перегляди фото на яких Ти зафіксував останні дні життя, красу літньої природи, страх пережитого, радісні обличчя побратимів. Я поринув у реалії війни… Ненависть до ворога, жага до перемоги, думки про рідних та бажання жити – саме ці почуття надавали сили йти вперед.
Глянув на годинник, а там уже 20:02 і я пригадав, що з хвилини на хвилину повернеться мама. Швидко вимкнув телефон, все спакував назад у коробку і поставив її на місце. У голові роїться запитання: «Чи потрібно це все знати їй?» Бо для мене саме вона – моя найрідніша, і є головним ДЖЕРЕЛОМ СТІЙКОСТІ. Вона – терпляча і хоробра, не покладаючи рук, вчиться жити без сина, і прагне навчити мене вірити у власні сили, надихає мене до життєвих звершень саме в Україні, показуючи усьому світу, що наш народ незламний!
Розповідь та фото Дмитра Тимчука.
